Leaving Beirut
Roger Waters| Traduzione ucraina di Ihor R. | |
| LASCIANDO BEIRUT E così Willa ed io lasciammo Beirut. Lui si diresse ad Est, verso Baghdad e tutta quella zona. Io andai a Nord. Camminai per 5 o 6 miglia, fino all'ultimo lampione e trascorsi un bel pezzo di serata sul marciapiede col pollice in fuori senza grandi speranze, verso la scalcinata processione del traffico che rincasava. Vittoria! Un vecchio microbus Mercedes, l'onnipresente taxi collettivo arabo, si stava fermando. Mi rovesciai le tasche davanti all'autista e alzai le spalle: "" J'ai pas de l'argent " " Venez! " Una voce quieta dal sedile posteriore. L'autista si sporse stancamente ad aprirmi lo sportello di dietro. Mi chinai a guardare i due uomini seduti dentro: uno in giacca e cravatta, con gli occhiali, i baffi, irritato, distante, in ritardo. L'altro, quello che aveva parlato, fragile, sui 55 anni, calvo, smunto, con una camicia azzurra a maniche corte e una biro nel taschino davanti. Un impiegato, forse, come affondato nel sedile. "Venez!" ripeté sorridendo. "Mais j'ai pas de l'argent" "Oui, Oui, d'accord, Venez!" (E' questa la gente che dovremmo bombardare Siamo così sicuri che vorrebbero farci del male E' un nostro piacere, punizione o crimine E' questa la montagna che davvero vogliamo scalare La strada è dura, dura e lunga Metti giù quel 2x4 quest'uomo non ti scaccerebbe mai dalla sua porta Oh, George! Quell'educazione texana deve averti fottuto quando eri molto piccolo.) Mi fece cenno di salire con un breve movimento artritico della mano le dita unite, come nel gesto di un bambino che saluta L'autista mise la mia vecchia chitarra Hofner nel portabagagli, assieme al mio zaino e partimmo. " Vous etes Francais, monsieur? " " Non, Anglais " " Ah! Anglais " " Est-ce que vous parlais Anglais, Monsieur? " "Non, je regrette" e così via. Chiacchierando del più e del meno tra estranei; il suo francese, da straniero ma corretto. Il mio, esitante ma desideroso di risultare gradevole. Un passaggio è un passaggio, dopotutto. I baffi in ritardo ci lasciarono bruscamente e qualche miglio dopo la macchina rallentò ad un incrocio illuminato da un'unica lampadina, sobbalzò curvando ad U e si fermò in una nuvola di polvere. Aprii lo sportello e scesi ma il mio benefattore non fece cenno di seguirmi. L'autista posò la chitarra e lo zaino ai miei piedi e scacciando con un gesto i miei ringraziamenti tornò al portabagagli per poi riapparire con un paio di stampelle metalliche che appoggiò alla ruota posteriore della Mercedes. Si chinò nella macchina e ne tirò fuori il mio compagno. Solo una gamba; la seconda gamba del pantalone era ordinatamente appuntata sotto un fianco vuoto. " Monsieur, si vous voulez, ca sera un honneur pour nous Si vous venez avec moi a la maison pour manger avec ma femme " (Quando avevo 17 anni, mia madre - bontà sua - fece che il mio sogno estivo si avverasse: mi diede le chiavi della macchina. Guidammo fino a Parigi, pieni di Dexedrina e alcool, fummo beccati dalla polizia ad Antibes e, a Napoli, gli italiani del cavolo ci ripulirono. Eppure tutti erano gentili con noi, eravamo i ragazzi inglesi. I nostri padri li avevano aiutati a vincere la guerra quando tutti sapevamo per cosa si combatteva. Adesso, invece, un inglese all'estero è solo uno zimbello degli americani Il bulldog è un barboncino che scatta attorno all'ultimo rifugio del furfante.) "Ma femme", grazie a Dio! Sciancato ma non frocio. Il taxi si allontanò lasciandoci nella debole luce della tremolante lampadina. Nessun edificio in vista. E vabbe'. "Merci monsieur" "Bon, Venez!" La contentezza disegnata sul volto, si incamminò davanti a me dondolando la gamba tra le stampelle con straziante attenzione su per la strada polverosa, nel buio. Dopo mezz'ora avevamo fatto forse mezzo miglio quando riconobbi a destra il profilo basso di un edificio. Chiamò annunciando in arabo il nostro arrivo e, dopo un po' di trambusto, una luce si accese all'interno L'angolo di luce che cambiava, nell'ampio spazio tra la porta e il suolo, segnalò che qualcuno si avvicinava. La porta si aprì ed ecco apparire, con in mano una biblica lampada ad olio, una donna tarchiata, baffuta, china a sorriderci. Si fece di lato per lasciarci passare e, quando si girò, vidi il motivo del suo stare china. Aveva sulla schiena una gobba impressionante. Annuii sorridendole per salutarla, sforzandomi per mantenere il controllo. La dolcezza tra l'uomo senza una gamba e la sua mostruosa moglie era troppo, per me. (La dolcezza è troppo, per noi la dolcezza dovrebbe essere accompagnata dall'empatia ci dispiace per il bambino di qualcun altro ogni volta che una bomba intelligente sbaglia i calcoli il figlio di un estraneo muore e le azioni della difesa aumentano America, per favore, stacci a sentire quando ti chiamiamo hai l'hip-hop, il be-bop, il divertimento hai Atticus Finch, hai Jane Russell, hai libertà di parola, hai grandi spiagge, deserti e centri commerciali non permettere che i potenti, la destra cristiana, fottano tutto per te stessa e per il resto del mondo.) Parlarono eccitati Lei fece per prendergli le stampelle, come in un'attenzione di routine e lui la sgridò, gesticolando: "Abbiamo un ospite!" Lei, imbarazzata per l'errore commesso, prese le mie cose e le poggiò delicatamente in un angolo: "Du the?" Ci sedemmo su dei cuscini sottili in un angolo dell'unica stanza Il suolo era di terra battuta e, accanto a una parete, era stata costruita una piattaforma di circa sei piedi per quattro coperta da un semplice lenzuolo: il letto. La donna gobba armeggiò con una piccola teiera di rame in un forno scoperto e ci portò il tè, caldo e dolce. E così per la cena: pane piatto, non lievitato, sottile cucinato in un padellino di ferro sulla fiamma del forno e poi ripiegato e intinto nelle soffici interiora di un riccio di mare. La mia anfitriona non mangiò: io mangiai la sua cena. Non volle ascoltare ragioni, io ero il loro ospite. E poi si ritirò dietro una tenda lasciando gli uomini seduti a bere bicchierini di Arak versati con attenzione da una piccola bottiglia dall'etichetta sbiadita. Dopo poco riapparve, raggiante portando tra le braccia il loro orgoglio e la loro gioia, il loro bambino. Non avevo mai visto uno strabismo come quello talmente forte che, mentre un occhio, ti guardava, l'altro spariva dietro il naso. (Non in mio nome, Tony, grande leader guerriero, il terrore è sempre terrore, chiunque ne stabilisca le regole La Storia non è scritta dagli sconfitti o dai dannati Noi ora siamo Gengis Khan, Lucrezia Borgia, il Figlio di Sam. Nel 1961, loro accolsero questo ragazzino in casa loro. Mi chiedo cosa ne fu di loro, in quel calderone che era il Libano. Se li ritrovassi, potrei rimediare? Come finisce la storia?) E poi a letto. Io, non loro. Loro, ovviamente, dormirono a terra dietro la tenda mentre io rimasi sveglio tutta la notte nel loro letto di mattoni. E poi venne l'alba e poi i loro movimenti silenziosi attenti a non svegliare l'ospite. Sbadigliai ostentatamente e presi la bacinella di acqua tiepida che mi offrivano e mi lavai e sorseggiai il mio caffè nella sua minuscola tazzina e poi, con molti "merci" e inchini e strette di mano lasciammo la donna alle sue faccende e noi uomini tornammo all'incrocio. La dolorosa lentezza del nostro procedere era accentuata dalla lucentezza del mattino. Il microbus riapparve secondo il suo orario e il mio ospite mi diede una stampella e, appoggiandosi all'altra, mi strinse la mano e sorrise. "Merci, monsieur," dissi. " De rien " " And merci a votre femme, elle est tres gentille " Cedendo la sua altra stampella, si lasciò rimettere sul sedile posteriore "Bon voyage, monsieur," disse. e rimase girato a metà mentre il taxi si avviava a sud, verso la città. Io mi diressi a nord, con la chitarra in spalla e il primo soffio caldo di vento asciugò in fretta le lacrime salate dalle mie giovani guance. | І ми покинули Бейрут, Вілла і я. Він попрямував на схід, у напрямку Багдада й решти міст. Я вирушив на північ. Я пройшов п'ять чи шість миль уздовж високих ліхатарів обабіч дороги, з піднятим уверх великим пальцем, безнадійно намагаючись зупинити хоч якусь машину в цьому нескінченному потоці людей, що поверталися додому того вечора. Успіх. Старий dolmuş, всюдисущий громадський транспорт, різко загальмував. Я вивернув порожні кишені й знизив плечима. J'ai pas de l'argent. Venez, озвався приємний голос на задньому сидінні. Стомлений водій неохоче повернувся убік, аби відчинити мені дверцята. Я схилився і глянув на двох чоловіків у салоні. Перший, в костюмі та краватці, вусатий, з окулярами на носі, здавався мені розлюченим і мабуть дуже кудись запізнювався. Інший, той що говорив зі мною, худий, п'ятдесят років на вигляд, лисий, із жовтуватим відтінком шкіри, у блідо-блакитній, вицвілій сорочці на короткому рукаві, з кульковою ручкою в нагрудній кишені, можливо офісний працівник, потонув у глибокому сидінні автобуса. Venez, сказав він знову і посміхнувся. Mais j'ai pas de l'argent. Oui, oui, d'accord, venez. Пальці зведені докупи, немов у дитини, що воліє з тобою попрощатися, він закликав мене всередину артрозним помахом руки. Водій поклав мій рюкзак і старий Hofner в багажник, і ми поїхали. Vous etes Francais, monsieur? Non, Anglais. Ah, Anglais. Est-ce que vous parlais Anglais, monsieur? Non, je regrette. Тощо. Звична розмова двох незнайомців. Його французька, чужа вухові, однак правильна. Моя, ламана, але старанна в намаганні здатися ввічливим. Врешті-решт, я був безмежно вдячний йому за passage. Вусатий, що кудись поспішав, доволі швидко нас покинув. А вже незабаром, декількома милями пізніше, мікроавтобус почав сповільнюватись на роздоріжжі, освіченому однією лиш тьмяною лампою. Машина стрімко розвернулася і зупинилась у хмарі пилу. Я відчинив двері та вийшов. Мій благодійник навіть не поворухнувся. Водій положив мені під ноги гітару та рюкзак, і відмахуючись од подяки, зник за автобусом, тільки щоби з'явитися знову, з парою металевих милиць в руці, які він обережно притулив до капота. Водій підійшов до дверей і допоміг чоловікові вийти. Лише одна нога. Штанина іншої була акуратно заправлена всередину, аби приховати обрубок. Monsieur, si vous voulez, ça sera un honneur pour nous, si vous venez avec moi à la maison pour manger avec ma femme. Ma femme? Слава Богу. Каліка, однак не педераст. Автобус повільно розчинився у багровій далечині, залишивши нас удвох під тьмяним світлом хиткої лампи. І жодної будівлі навколо. Якого біса? Merci monsieur. Bon, venez. Його вуста розтягнулися в посмішку. Чоловік йшов попереду, обережно розмахуючи ногою між двома милицями, аби не зачепити їх, уверх по курній дорозі, що вела прямісінько в темряву. А десь через півгодини, коли пройшли ми вже з добрих півмилі, я розгледів низький фасад будівлі зліва. Чоловік гукнув щось по-арабськи, оголосивши наше прибуття, і незабаром я розчув неспішні кроки всередині. Запалахкотіло світло, і тіні в малесенькій шпарці між дверима та землею сповістили нам чиєсь наближення. Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі, тримаючи в руках біблійну масляну лампу, постала усміхнена, вусата жінка з перекошеними плечима. Вона відійшла убік, щоби впустити нас до будинку, і коли жінка повернулась до мене спиною, я зрозумів нарешті причину її сутулості. Величезний, жахливий горб трохи нижче лопаток. Борячись з відразою, я кивнув і посміхнувся їй у відповідь. Ввічливість між одноногим чоловіком та його дружиною-потворою лякала мене. Вони здавалися схвильованими. Жінка нагнулась, аби взяти милиці, як завжди робила це в рутині щоденного догляду, однак чоловік зупинив її, майже по-дитячому жестикулюючи. Хіба не бачиш? У нас гість. І вона, збентежена власною нетактовністю, підняла мої речі й акуратно положила їх у куток. Du the? Ми посідали на старі, зруйновані часом і сирістю подушки в одному з кутів єдиної кімнати. Підлога була втрамбованим ґрунтом, а поруч стіни, шість на чотири фути завбільшки, стояла невисока, вкрита простирадлами кам'яна платформа. Їхнє ліжко. Жінка поралась поблизу маленького мідного горщика над відкритим вогнищем, і вже за декілька хвилин принесла нам чай, гарячий та солодкий. А згодом вечерю. Несолений плоский хліб, складений удвоє, занурений в м'які нутрощі морського їжака. Господиня не їла. Я з'їв її порцію. Звичайно. Жінка не хотіла чути відмови. Я був їхнім гостем. А потім вона зникла за фіранкою, залишивши нас, чоловіків, удвох за столом допивати арак, ретельно розлитий у стакани із пляшечки з вицвілою етикеткою. Незабаром жінка з'явилася знову, сяючи від щастя, тримаючи на руках мотив своєї гордості. Їхнє дитя. Настільки косооке, що коли одне око дивилося прямо, то інше ховалося десь глибоко за носом. Час у ліжко. Мені, не їм. Вони спали на підлозі за фіранкою, поки я, безсонний, лежав усю ніч на їхньому кам'яному матраці. А невдовзі уже світало. Я почув тихі кроки і шепоти, обережні, щоби не збудити гостя. Я вдавано та голосно позіхнув. І вдячно прийняв простягнуту мені миску з теплою водою, і вмився. І скуштував кави із крихітної чашки. А потім, з багатьма merci та кланяючись, після численних рукостискань, ми залишили жінку на самоті з домашніми турботами і попрямували назад до перехрестя, з такою болісною повільністю просуваючись по курній дорозі, осяяній вранішнім сонцем. Автобус над'їхав доволі швидко. Чоловік вручив мені одину милицю, і спираючись на іншу, потиснув мою руку та посміхнувся. Merci, monsieur. De rien. And merci a votre femme, elle est tres gentille. Покірливо віддавши водієві другу милицю, він дозволив провадити себе у салон. Bon voyage, monsieur. І зігнутий під вагою рюкзака, я ще довго зиркав у бік автобуса, що повільно їхав на південь, у напрямку міста. Я ж попрямував на північ, з гітарою за плечима, і перші гарячі струмені вітру швидко висушили сльози на моїх молодих щоках. |
