Leaving Beirut

Roger Waters

Originale

Traduzione ucraina di Ihor R.

LEAVING BEIRUT So we left Beirut Willa and I He headed East to Baghdad and the rest of it I set out North I walked the five or six miles to the last of the street lamps And hunkered in the curb side dusk Holding out my thumb In no great hope at the ramshackle procession of home bound traffic Success! An ancient Mercedes 'dolmus ' The ubiquitous, Arab, shared taxi drew up I turned out my pockets and shrugged at the driver " J'ai pas de l'argent " " Venez! " A soft voice from the back seat The driver lent wearily across and pushed open the back door I stooped to look inside at the two men there One besuited, bespectacled, moustached, irritated, distant, late The other, the one who had spoken, Frail, fifty five-ish, bald, sallow, in a short sleeved pale blue cotton shirt With one biro in the breast pocket A clerk maybe, slightly sunken in the seat "Venez!" He said again, and smiled "Mais j'ai pas de l'argent" "Oui, Oui, d'accord, Venez!" Are these the people that we should bomb Are we so sure they mean us harm Is this our pleasure, punishment or crime Is this a mountain that we really want to climb The road is hard, hard and long Put down that two by four This man would never turn you from his door Oh George! Oh George! That Texas education must have fucked you up when you were very small He beckoned with a small arthritic motion of his hand Fingers together like a child waving goodbye The driver put my old Hofner guitar in the boot with my rucksack And off we went " Vous etes Francais, monsieur? " " Non, Anglais " " Ah! Anglais " " Est-ce que vous parlais Anglais, Monsieur? " "Non, je regrette" And so on In small talk between strangers, his French alien but correct Mine halting but eager to please A lift, after all, is a lift Late moustache left us brusquely And some miles later the dolmus slowed at a crossroads lit by a single lightbulb Swung through a U-turn and stopped in a cloud of dust I opened the door and got out But my benefactor made no move to follow The driver dumped my guitar and rucksack at my feet And waving away my thanks returned to the boot Only to reappear with a pair of alloy crutches Which he leaned against the rear wing of the Mercedes. He reached into the car and lifted my companion out Only one leg, the second trouser leg neatly pinned beneath a vacant hip " Monsieur, si vous voulez, ca sera un honneur pour nous Si vous venez avec moi a la maison pour manger avec ma femme " When I was 17 my mother, bless her heart, fulfilled my summer dream She handed me the keys to the car We motored down to Paris, fuelled with Dexedrine and booze Got bust in Antibes by the cops And fleeced in Naples by the wops But everyone was kind to us, we were the English dudes Our dads had helped them win the war When we all knew what we were fighting for But now an Englishman abroad is just a US stooge The bulldog is a poodle snapping round the scoundrel's last refuge "Ma femme", thank God! Monopod but not queer The taxi drove off leaving us in the dim light of the swinging bulb No building in sight What the hell "Merci monsieur" "Bon, Venez!" His faced creased in pleasure, he set off in front of me Swinging his leg between the crutches with agonising care Up the dusty side road into the darkness After half an hour we'd gone maybe half a mile When on the right I made out the low profile of a building He called out in Arabic to announce our arrival And after some scuffling inside a lamp was lit And the changing angle of light in the wide crack under the door Signalled the approach of someone within The door creaked open and there, holding a biblical looking oil lamp Stood a squat, moustached woman, stooped smiling up at us She stood aside to let us in and as she turned I saw the reason for her stoop She carried on her back a shocking hump I nodded and smiled back at her in greeting, fighting for control The gentleness between the one-legged man and his monstrous wife Almost too much for me Is gentleness too much for us Should gentleness be filed along with empathy We feel for someone else's child Every time a smart bomb does its sums and gets it wrong Someone else's child dies and equities in defence rise America, America, please hear us when we call You got hip-hop, be-bop, hustle and bustle You got Atticus Finch You got Jane Russell You got freedom of speech You got great beaches, wildernesses and malls Don't let the might, the Christian right, fuck it all up For you and the rest of the world They talked excitedly She went to take his crutches in routine of care He chiding, gestured We have a guest She embarrassed by her faux pas Took my things and laid them gently in the corner "Du the?" We sat on meagre cushions in one corner of the single room The floor was earth packed hard and by one wall a raised platform Some six foot by four covered by a simple sheet, the bed The hunchback busied herself with small copper pots over an open hearth And brought us tea, hot and sweet And so to dinner Flat, unleavened bread, + thin Cooked in an iron skillet over the open hearth Then folded and dipped into the soft insides of female sea urchins My hostess did not eat, I ate her dinner She would hear of nothing else, I was their guest And then she retired behind a curtain And left the men to sit drinking thimbles full of Arak Carefully poured from a small bottle with a faded label Soon she reappeared, radiant Carrying in her arms their pride and joy, their child. I'd never seen a squint like that So severe that as one eye looked out the other disappeared behind its nose Not in my name, Tony, you great war leader you Terror is still terror, whosoever gets to frame the rules History's not written by the vanquished or the damned Now we are Genghis Khan, Lucretia Borghia, Son of Sam In 1961 they took this child into their home I wonder what became of them In the cauldron that was Lebanon If I could find them now, could I make amends? How does the story end? And so to bed, me that is, not them Of course they slept on the floor behind a curtain Whilst I lay awake all night on their earthen bed Then came the dawn and then their quiet stirrings Careful not to wake the guest I yawned in great pretence And took the proffered bowl of water heated up and washed And sipped my coffee in its tiny cup And then with much "merci-ing" and bowing and shaking of hands We left the woman to her chores And we men made our way back to the crossroads The painful slowness of our progress accentuated by the brilliant morning light The dolmus duly reappeared My host gave me one crutch and leaning on the other Shook my hand and smiled "Merci, monsieur," I said " De rien " " And merci a votre femme, elle est tres gentille " Giving up his other crutch He allowed himself to be folded into the back seat again "Bon voyage, monsieur," he said And half bowed as the taxi headed south towards the city I turned North, my guitar over my shoulder And the first hot gust of wind Quickly dried the salt tears from my young cheeks.

І ми покинули Бейрут, Вілла і я. Він попрямував на схід, у напрямку Багдада й решти міст. Я вирушив на північ. Я пройшов п'ять чи шість миль уздовж високих ліхатарів обабіч дороги, з піднятим уверх великим пальцем, безнадійно намагаючись зупинити хоч якусь машину в цьому нескінченному потоці людей, що поверталися додому того вечора. Успіх. Старий dolmuş, всюдисущий громадський транспорт, різко загальмував. Я вивернув порожні кишені й знизив плечима. J'ai pas de l'argent. Venez, озвався приємний голос на задньому сидінні. Стомлений водій неохоче повернувся убік, аби відчинити мені дверцята. Я схилився і глянув на двох чоловіків у салоні. Перший, в костюмі та краватці, вусатий, з окулярами на носі, здавався мені розлюченим і мабуть дуже кудись запізнювався. Інший, той що говорив зі мною, худий, п'ятдесят років на вигляд, лисий, із жовтуватим відтінком шкіри, у блідо-блакитній, вицвілій сорочці на короткому рукаві, з кульковою ручкою в нагрудній кишені, можливо офісний працівник, потонув у глибокому сидінні автобуса. Venez, сказав він знову і посміхнувся. Mais j'ai pas de l'argent. Oui, oui, d'accord, venez. Пальці зведені докупи, немов у дитини, що воліє з тобою попрощатися, він закликав мене всередину артрозним помахом руки. Водій поклав мій рюкзак і старий Hofner в багажник, і ми поїхали. Vous etes Francais, monsieur? Non, Anglais. Ah, Anglais. Est-ce que vous parlais Anglais, monsieur? Non, je regrette. Тощо. Звична розмова двох незнайомців. Його французька, чужа вухові, однак правильна. Моя, ламана, але старанна в намаганні здатися ввічливим. Врешті-решт, я був безмежно вдячний йому за passage. Вусатий, що кудись поспішав, доволі швидко нас покинув. А вже незабаром, декількома милями пізніше, мікроавтобус почав сповільнюватись на роздоріжжі, освіченому однією лиш тьмяною лампою. Машина стрімко розвернулася і зупинилась у хмарі пилу. Я відчинив двері та вийшов. Мій благодійник навіть не поворухнувся. Водій положив мені під ноги гітару та рюкзак, і відмахуючись од подяки, зник за автобусом, тільки щоби з'явитися знову, з парою металевих милиць в руці, які він обережно притулив до капота. Водій підійшов до дверей і допоміг чоловікові вийти. Лише одна нога. Штанина іншої була акуратно заправлена всередину, аби приховати обрубок. Monsieur, si vous voulez, ça sera un honneur pour nous, si vous venez avec moi à la maison pour manger avec ma femme. Ma femme? Слава Богу. Каліка, однак не педераст. Автобус повільно розчинився у багровій далечині, залишивши нас удвох під тьмяним світлом хиткої лампи. І жодної будівлі навколо. Якого біса? Merci monsieur. Bon, venez. Його вуста розтягнулися в посмішку. Чоловік йшов попереду, обережно розмахуючи ногою між двома милицями, аби не зачепити їх, уверх по курній дорозі, що вела прямісінько в темряву. А десь через півгодини, коли пройшли ми вже з добрих півмилі, я розгледів низький фасад будівлі зліва. Чоловік гукнув щось по-арабськи, оголосивши наше прибуття, і незабаром я розчув неспішні кроки всередині. Запалахкотіло світло, і тіні в малесенькій шпарці між дверима та землею сповістили нам чиєсь наближення. Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі, тримаючи в руках біблійну масляну лампу, постала усміхнена, вусата жінка з перекошеними плечима. Вона відійшла убік, щоби впустити нас до будинку, і коли жінка повернулась до мене спиною, я зрозумів нарешті причину її сутулості. Величезний, жахливий горб трохи нижче лопаток. Борячись з відразою, я кивнув і посміхнувся їй у відповідь. Ввічливість між одноногим чоловіком та його дружиною-потворою лякала мене. Вони здавалися схвильованими. Жінка нагнулась, аби взяти милиці, як завжди робила це в рутині щоденного догляду, однак чоловік зупинив її, майже по-дитячому жестикулюючи. Хіба не бачиш? У нас гість. І вона, збентежена власною нетактовністю, підняла мої речі й акуратно положила їх у куток. Du the? Ми посідали на старі, зруйновані часом і сирістю подушки в одному з кутів єдиної кімнати. Підлога була втрамбованим ґрунтом, а поруч стіни, шість на чотири фути завбільшки, стояла невисока, вкрита простирадлами кам'яна платформа. Їхнє ліжко. Жінка поралась поблизу маленького мідного горщика над відкритим вогнищем, і вже за декілька хвилин принесла нам чай, гарячий та солодкий. А згодом вечерю. Несолений плоский хліб, складений удвоє, занурений в м'які нутрощі морського їжака. Господиня не їла. Я з'їв її порцію. Звичайно. Жінка не хотіла чути відмови. Я був їхнім гостем. А потім вона зникла за фіранкою, залишивши нас, чоловіків, удвох за столом допивати арак, ретельно розлитий у стакани із пляшечки з вицвілою етикеткою. Незабаром жінка з'явилася знову, сяючи від щастя, тримаючи на руках мотив своєї гордості. Їхнє дитя. Настільки косооке, що коли одне око дивилося прямо, то інше ховалося десь глибоко за носом. Час у ліжко. Мені, не їм. Вони спали на підлозі за фіранкою, поки я, безсонний, лежав усю ніч на їхньому кам'яному матраці. А невдовзі уже світало. Я почув тихі кроки і шепоти, обережні, щоби не збудити гостя. Я вдавано та голосно позіхнув. І вдячно прийняв простягнуту мені миску з теплою водою, і вмився. І скуштував кави із крихітної чашки. А потім, з багатьма merci та кланяючись, після численних рукостискань, ми залишили жінку на самоті з домашніми турботами і попрямували назад до перехрестя, з такою болісною повільністю просуваючись по курній дорозі, осяяній вранішнім сонцем. Автобус над'їхав доволі швидко. Чоловік вручив мені одину милицю, і спираючись на іншу, потиснув мою руку та посміхнувся. Merci, monsieur. De rien. And merci a votre femme, elle est tres gentille. Покірливо віддавши водієві другу милицю, він дозволив провадити себе у салон. Bon voyage, monsieur. І зігнутий під вагою рюкзака, я ще довго зиркав у бік автобуса, що повільно їхав на південь, у напрямку міста. Я ж попрямував на північ, з гітарою за плечима, і перші гарячі струмені вітру швидко висушили сльози на моїх молодих щоках.