Leaving Beirut

Roger Waters
Language: English

List of versions

Watch Video

Roger Waters - Leaving Beirut 2006

More videos...

© 2004 Roger Waters Music Overseas Ltd./Pink Floyd Music Publishers Ltd.

Lyrics by Roger Waters
Testo di Roger Waters

Hyde Park
Canzone segnalata dall'impareggiabile Adriana, a sua volta segnalata dal blog dell'altrettanto impareggiabile Lia di Haramlik, in questo posto. Il blog rimanda direttamente al sito ufficiale di Waters con il testo della canzone.

Immagini dal concerto a Hyde Park, 2016

Riportiamo il piccolo commento di Lia dal suo blog, dove viene segnalata anche la possibilità di ascoltare la canzone in streaming:

Tra i commenti a questo post, ce n'è uno di Marco Rognoni che mi segnala una canzone di Roger Waters (ex Pink Floyd).
Si intitola "Leaving Beirut".
Si può ascoltare in streaming dal sito ufficiale.

Il testo è davvero notevole.
E la riconosci, l'esperienza che racconta. Se conosci 'sti posti, la riconosci perfettamente.
Una si è commossa anche un po', vabbe'.

Grazie, Marco.

(E grazie anche a Radio Poldino, su MacchiaRadio, e a Mauro Biani, con il quale è un piacere condividere le scoperte musicali.)

Are these the people that we should bomb
Are we so sure they mean us harm
Is this our pleasure, punishment or crime
Is this a mountain that we really want to climb
The road is hard, hard and long
Put down that two by four
This man would never turn you from his door
Oh George! Oh George!
That Texas education must have fucked you up when you were very small.

So we left Beirut Willa and I
He headed East to Baghdad and the rest of it
I set out North
I walked the five or six miles to the last of the street lamps
And hunkered in the curb side dusk
Holding out my thumb
In no great hope at the ramshackle procession of home bound traffic
An ancient Mercedes 'dolmus '
The ubiquitous, Arab, shared taxi drew up
I turned out my pockets and shrugged at the driver
" J'ai pas de l'argent "
" Venez! " A soft voice from the back seat
The driver lent wearily across and pushed open the back door
I stooped to look inside at the two men there
One besuited, bespectacled, moustached, irritated, distant, late
The other, the one who had spoken,
Frail, fifty five-ish, bald, sallow, in a short sleeved pale blue cotton shirt
With one biro in the breast pocket
A clerk maybe, slightly sunken in the seat
"Venez!" He said again, and smiled
"Mais j'ai pas de l'argent"
"Oui, Oui, d'accord, Venez!"

Are these the people that we should bomb
Are we so sure they mean us harm
Is this our pleasure, punishment or crime
Is this a mountain that we really want to climb
The road is hard, hard and long
Put down that two by four
This man would never turn you from his door
Oh George! Oh George!
That Texas education must have fucked you up when you were very small

He beckoned with a small arthritic motion of his hand
Fingers together like a child waving goodbye
The driver put my old Hofner guitar in the boot with my rucksack
And off we went
" Vous etes Francais, monsieur? "
" Non, Anglais "
" Ah! Anglais "
" Est-ce que vous parlais Anglais, Monsieur? "
"Non, je regrette"
And so on
In small talk between strangers, his French alien but correct
Mine halting but eager to please
A lift, after all, is a lift
Late moustache left us brusquely
And some miles later the dolmus slowed at a crossroads lit by a single lightbulb
Swung through a U-turn and stopped in a cloud of dust
I opened the door and got out
But my benefactor made no move to follow
The driver dumped my guitar and rucksack at my feet
And waving away my thanks returned to the boot
Only to reappear with a pair of alloy crutches
Which he leaned against the rear wing of the Mercedes.
He reached into the car and lifted my companion out
Only one leg, the second trouser leg neatly pinned beneath a vacant hip
" Monsieur, si vous voulez, ca sera un honneur pour nous
Si vous venez avec moi a la maison pour manger avec ma femme "

When I was 17 my mother, bless her heart, fulfilled my summer dream
She handed me the keys to the car
We motored down to Paris, fuelled with Dexedrine and booze
Got bust in Antibes by the cops
And fleeced in Naples by the wops
But everyone was kind to us, we were the English dudes
Our dads had helped them win the war
When we all knew what we were fighting for
But now an Englishman abroad is just a US stooge
The bulldog is a poodle snapping round the scoundrel's last refuge

"Ma femme", thank God! Monopod but not queer
The taxi drove off leaving us in the dim light of the swinging bulb
No building in sight
What the hell
"Merci monsieur"
"Bon, Venez!"
His faced creased in pleasure, he set off in front of me
Swinging his leg between the crutches with agonising care
Up the dusty side road into the darkness
After half an hour we'd gone maybe half a mile
When on the right I made out the low profile of a building
He called out in Arabic to announce our arrival
And after some scuffling inside a lamp was lit
And the changing angle of light in the wide crack under the door
Signalled the approach of someone within
The door creaked open and there, holding a biblical looking oil lamp
Stood a squat, moustached woman, stooped smiling up at us
She stood aside to let us in and as she turned
I saw the reason for her stoop
She carried on her back a shocking hump
I nodded and smiled back at her in greeting, fighting for control
The gentleness between the one-legged man and his monstrous wife
Almost too much for me

Is gentleness too much for us
Should gentleness be filed along with empathy
We feel for someone else's child
Every time a smart bomb does its sums and gets it wrong
Someone else's child dies and equities in defence rise
America, America, please hear us when we call
You got hip-hop, be-bop, hustle and bustle
You got Atticus Finch
You got Jane Russell
You got freedom of speech
You got great beaches, wildernesses and malls
Don't let the might, the Christian right, fuck it all up
For you and the rest of the world

They talked excitedly
She went to take his crutches in routine of care
He chiding, gestured
We have a guest
She embarrassed by her faux pas
Took my things and laid them gently in the corner
"Du the?"
We sat on meagre cushions in one corner of the single room
The floor was earth packed hard and by one wall a raised platform
Some six foot by four covered by a simple sheet, the bed
The hunchback busied herself with small copper pots over an open hearth
And brought us tea, hot and sweet
And so to dinner
Flat, unleavened bread, + thin
Cooked in an iron skillet over the open hearth
Then folded and dipped into the soft insides of female sea urchins
My hostess did not eat, I ate her dinner
She would hear of nothing else, I was their guest
And then she retired behind a curtain
And left the men to sit drinking thimbles full of Arak
Carefully poured from a small bottle with a faded label
Soon she reappeared, radiant
Carrying in her arms their pride and joy, their child.
I'd never seen a squint like that
So severe that as one eye looked out the other disappeared behind its nose

Not in my name, Tony, you great war leader you
Terror is still terror, whosoever gets to frame the rules
History's not written by the vanquished or the damned
Now we are Genghis Khan, Lucretia Borghia, Son of Sam
In 1961 they took this child into their home
I wonder what became of them
In the cauldron that was Lebanon
If I could find them now, could I make amends?
How does the story end?

And so to bed, me that is, not them
Of course they slept on the floor behind a curtain
Whilst I lay awake all night on their earthen bed
Then came the dawn and then their quiet stirrings
Careful not to wake the guest
I yawned in great pretence
And took the proffered bowl of water heated up and washed
And sipped my coffee in its tiny cup
And then with much "merci-ing" and bowing and shaking of hands
We left the woman to her chores
And we men made our way back to the crossroads
The painful slowness of our progress accentuated by the brilliant morning light
The dolmus duly reappeared
My host gave me one crutch and leaning on the other
Shook my hand and smiled
"Merci, monsieur," I said
" De rien "
" And merci a votre femme, elle est tres gentille "
Giving up his other crutch
He allowed himself to be folded into the back seat again
"Bon voyage, monsieur," he said
And half bowed as the taxi headed south towards the city
I turned North, my guitar over my shoulder
And the first hot gust of wind
Quickly dried the salt tears from my young cheeks.

Contributed by Adriana & Riccardo - 2006/1/2 - 17:29

Language: Italian

Versione italiana di Lia, dal suo blog Haramlik, 21 ottobre 2005.

"Mi sono presa la briga di tradurre in italiano il testo della canzone.
L'ho tradotto perchè ciò che Waters racconta non è né più né meno che ciò che succede, oggi come ieri, ad ogni stupefatto straniero disposto ad entrare in contatto con la gente, in un paese arabo.
E' successo a Pfaall, che lo racconta qui.
E' successo a me, succede a tutti: è il nostro choc davanti alla gentilezza, alla dolcezza, all'ospitalità di gente che possiede infinitamente meno di noi.
E' uno dei motivi per cui chi conosce questi luoghi e sa guardare e sa provare empatia, finisce con l'innamorarsene: si riscopre l'ebbrezza della gratitudine, qui.

Questo blog, insomma, proprio non poteva non pubblicarla, la più classica delle fotografie di un europeo in Medio Oriente.

La traduzione è fatta al volo con l'unico ausilio di un dizionarietto tascabile.
Non pretende di essere perfetta nè curatissima: il 2x4, per esempio, l'ho lasciato com'era, ché altrimenti avrei perso un'ora a capire cosa diamine fosse, esattamente.
Suggerimenti e puntualizzazioni sono i benvenuti, quindi.

E così Willa ed io lasciammo Beirut.
Lui si diresse ad Est, verso Baghdad e tutta quella zona.
Io andai a Nord.
Camminai per 5 o 6 miglia, fino all'ultimo lampione
e trascorsi un bel pezzo di serata sul marciapiede
col pollice in fuori
senza grandi speranze, verso la scalcinata processione del traffico che rincasava.
Un vecchio microbus Mercedes, l'onnipresente taxi collettivo arabo, si stava fermando.
Mi rovesciai le tasche davanti all'autista e alzai le spalle: "" J'ai pas de l'argent "
" Venez! " Una voce quieta dal sedile posteriore.
L'autista si sporse stancamente ad aprirmi lo sportello di dietro.
Mi chinai a guardare i due uomini seduti dentro:
uno in giacca e cravatta, con gli occhiali, i baffi, irritato, distante, in ritardo.
L'altro, quello che aveva parlato,
fragile, sui 55 anni, calvo, smunto, con una camicia azzurra a maniche corte
e una biro nel taschino davanti.
Un impiegato, forse, come affondato nel sedile.
"Venez!" ripeté sorridendo.
"Mais j'ai pas de l'argent"
"Oui, Oui, d'accord, Venez!"

(E' questa la gente che dovremmo bombardare
Siamo così sicuri che vorrebbero farci del male
E' un nostro piacere, punizione o crimine
E' questa la montagna che davvero vogliamo scalare
La strada è dura, dura e lunga
Metti giù quel 2x4
quest'uomo non ti scaccerebbe mai dalla sua porta
Oh, George!
Quell'educazione texana deve averti fottuto quando eri molto piccolo.)

Mi fece cenno di salire con un breve movimento artritico della mano
le dita unite, come nel gesto di un bambino che saluta
L'autista mise la mia vecchia chitarra Hofner nel portabagagli, assieme al mio zaino
e partimmo.
" Vous etes Francais, monsieur? "
" Non, Anglais "
" Ah! Anglais "
" Est-ce que vous parlais Anglais, Monsieur? "
"Non, je regrette"
e così via.
Chiacchierando del più e del meno tra estranei; il suo francese, da straniero ma corretto.
Il mio, esitante ma desideroso di risultare gradevole.
Un passaggio è un passaggio, dopotutto.
I baffi in ritardo ci lasciarono bruscamente
e qualche miglio dopo la macchina rallentò ad un incrocio illuminato da un'unica lampadina,
sobbalzò curvando ad U e si fermò in una nuvola di polvere.
Aprii lo sportello e scesi
ma il mio benefattore non fece cenno di seguirmi.
L'autista posò la chitarra e lo zaino ai miei piedi
e scacciando con un gesto i miei ringraziamenti tornò al portabagagli
per poi riapparire con un paio di stampelle metalliche
che appoggiò alla ruota posteriore della Mercedes.
Si chinò nella macchina e ne tirò fuori il mio compagno.
Solo una gamba; la seconda gamba del pantalone era ordinatamente appuntata sotto un fianco vuoto.
" Monsieur, si vous voulez, ca sera un honneur pour nous
Si vous venez avec moi a la maison pour manger avec ma femme "

(Quando avevo 17 anni, mia madre - bontà sua - fece che il mio sogno estivo si avverasse:
mi diede le chiavi della macchina.
Guidammo fino a Parigi, pieni di Dexedrina e alcool,
fummo beccati dalla polizia ad Antibes
e, a Napoli, gli italiani del cavolo ci ripulirono.
Eppure tutti erano gentili con noi, eravamo i ragazzi inglesi.
I nostri padri li avevano aiutati a vincere la guerra
quando tutti sapevamo per cosa si combatteva.
Adesso, invece, un inglese all'estero è solo uno zimbello degli americani
Il bulldog è un barboncino che scatta attorno all'ultimo rifugio del furfante.)

"Ma femme", grazie a Dio! Sciancato ma non frocio.
Il taxi si allontanò lasciandoci nella debole luce della tremolante lampadina.
Nessun edificio in vista.
E vabbe'.
"Merci monsieur"
"Bon, Venez!"
La contentezza disegnata sul volto, si incamminò davanti a me
dondolando la gamba tra le stampelle con straziante attenzione
su per la strada polverosa, nel buio.
Dopo mezz'ora avevamo fatto forse mezzo miglio
quando riconobbi a destra il profilo basso di un edificio.
Chiamò annunciando in arabo il nostro arrivo
e, dopo un po' di trambusto, una luce si accese all'interno
L'angolo di luce che cambiava, nell'ampio spazio tra la porta e il suolo,
segnalò che qualcuno si avvicinava.
La porta si aprì ed ecco apparire, con in mano una biblica lampada ad olio,
una donna tarchiata, baffuta, china a sorriderci.
Si fece di lato per lasciarci passare e, quando si girò,
vidi il motivo del suo stare china.
Aveva sulla schiena una gobba impressionante.
Annuii sorridendole per salutarla, sforzandomi per mantenere il controllo.
La dolcezza tra l'uomo senza una gamba e la sua mostruosa moglie
era troppo, per me.

(La dolcezza è troppo, per noi
la dolcezza dovrebbe essere accompagnata dall'empatia
ci dispiace per il bambino di qualcun altro
ogni volta che una bomba intelligente sbaglia i calcoli
il figlio di un estraneo muore e le azioni della difesa aumentano
America, per favore, stacci a sentire quando ti chiamiamo
hai l'hip-hop, il be-bop, il divertimento
hai Atticus Finch,
hai Jane Russell,
hai libertà di parola,
hai grandi spiagge, deserti e centri commerciali
non permettere che i potenti, la destra cristiana, fottano tutto
per te stessa e per il resto del mondo.)

Parlarono eccitati
Lei fece per prendergli le stampelle, come in un'attenzione di routine
e lui la sgridò, gesticolando: "Abbiamo un ospite!"
Lei, imbarazzata per l'errore commesso, prese le mie cose e le poggiò delicatamente in un angolo:
"Du the?"
Ci sedemmo su dei cuscini sottili in un angolo dell'unica stanza
Il suolo era di terra battuta e, accanto a una parete, era stata costruita una piattaforma
di circa sei piedi per quattro coperta da un semplice lenzuolo: il letto.
La donna gobba armeggiò con una piccola teiera di rame in un forno scoperto
e ci portò il tè, caldo e dolce.
E così per la cena: pane piatto, non lievitato, sottile
cucinato in un padellino di ferro sulla fiamma del forno
e poi ripiegato e intinto nelle soffici interiora di un riccio di mare.
La mia anfitriona non mangiò: io mangiai la sua cena.
Non volle ascoltare ragioni, io ero il loro ospite.
E poi si ritirò dietro una tenda
lasciando gli uomini seduti a bere bicchierini di Arak
versati con attenzione da una piccola bottiglia dall'etichetta sbiadita.
Dopo poco riapparve, raggiante
portando tra le braccia il loro orgoglio e la loro gioia, il loro bambino.
Non avevo mai visto uno strabismo come quello
talmente forte che, mentre un occhio, ti guardava, l'altro spariva dietro il naso.

(Non in mio nome, Tony, grande leader guerriero,
il terrore è sempre terrore, chiunque ne stabilisca le regole
La Storia non è scritta dagli sconfitti o dai dannati
Noi ora siamo Gengis Khan, Lucrezia Borgia, il Figlio di Sam.
Nel 1961, loro accolsero questo ragazzino in casa loro.
Mi chiedo cosa ne fu di loro, in quel calderone che era il Libano.
Se li ritrovassi, potrei rimediare?
Come finisce la storia?)

E poi a letto. Io, non loro.
Loro, ovviamente, dormirono a terra dietro la tenda
mentre io rimasi sveglio tutta la notte nel loro letto di mattoni.
E poi venne l'alba e poi i loro movimenti silenziosi
attenti a non svegliare l'ospite.
Sbadigliai ostentatamente
e presi la bacinella di acqua tiepida che mi offrivano e mi lavai
e sorseggiai il mio caffè nella sua minuscola tazzina
e poi, con molti "merci" e inchini e strette di mano
lasciammo la donna alle sue faccende
e noi uomini tornammo all'incrocio.
La dolorosa lentezza del nostro procedere era accentuata dalla lucentezza del mattino.
Il microbus riapparve secondo il suo orario
e il mio ospite mi diede una stampella e, appoggiandosi all'altra,
mi strinse la mano e sorrise.
"Merci, monsieur," dissi.
" De rien "
" And merci a votre femme, elle est tres gentille "
Cedendo la sua altra stampella, si lasciò rimettere sul sedile posteriore
"Bon voyage, monsieur," disse.
e rimase girato a metà mentre il taxi si avviava a sud, verso la città.
Io mi diressi a nord, con la chitarra in spalla
e il primo soffio caldo di vento
asciugò in fretta le lacrime salate dalle mie giovani guance.

Contributed by Riccardo Venturi - 2006/1/2 - 17:35

Language: Ukrainian

Traduzione ucraina di Ihor R.
І ми покинули Бейрут, Вілла і я. Він попрямував на схід, у напрямку Багдада й решти міст. Я вирушив на північ.

Я пройшов п'ять чи шість миль уздовж високих ліхатарів обабіч дороги, з піднятим уверх великим пальцем, безнадійно намагаючись зупинити хоч якусь машину в цьому нескінченному потоці людей, що поверталися додому того вечора.


Старий dolmuş, всюдисущий громадський транспорт, різко загальмував. Я вивернув порожні кишені й знизив плечима.

J'ai pas de l'argent.
Venez, озвався приємний голос на задньому сидінні.

Стомлений водій неохоче повернувся убік, аби відчинити мені дверцята. Я схилився і глянув на двох чоловіків у салоні. Перший, в костюмі та краватці, вусатий, з окулярами на носі, здавався мені розлюченим і мабуть дуже кудись запізнювався. Інший, той що говорив зі мною, худий, п'ятдесят років на вигляд, лисий, із жовтуватим відтінком шкіри, у блідо-блакитній, вицвілій сорочці на короткому рукаві, з кульковою ручкою в нагрудній кишені, можливо офісний працівник, потонув у глибокому сидінні автобуса.

Venez, сказав він знову і посміхнувся.
Mais j'ai pas de l'argent.
Oui, oui, d'accord, venez.

Пальці зведені докупи, немов у дитини, що воліє з тобою попрощатися, він закликав мене всередину артрозним помахом руки. Водій поклав мій рюкзак і старий Hofner в багажник, і ми поїхали.

Vous etes Francais, monsieur?
Non, Anglais.
Ah, Anglais.
Est-ce que vous parlais Anglais, monsieur?
Non, je regrette.


Звична розмова двох незнайомців. Його французька, чужа вухові, однак правильна. Моя, ламана, але старанна в намаганні здатися ввічливим. Врешті-решт, я був безмежно вдячний йому за passage.

Вусатий, що кудись поспішав, доволі швидко нас покинув. А вже незабаром, декількома милями пізніше, мікроавтобус почав сповільнюватись на роздоріжжі, освіченому однією лиш тьмяною лампою. Машина стрімко розвернулася і зупинилась у хмарі пилу.

Я відчинив двері та вийшов. Мій благодійник навіть не поворухнувся.

Водій положив мені під ноги гітару та рюкзак, і відмахуючись од подяки, зник за автобусом, тільки щоби з'явитися знову, з парою металевих милиць в руці, які він обережно притулив до капота.

Водій підійшов до дверей і допоміг чоловікові вийти. Лише одна нога. Штанина іншої була акуратно заправлена всередину, аби приховати обрубок.

Monsieur, si vous voulez, ça sera un honneur pour nous, si vous venez avec moi à la maison pour manger avec ma femme.

Ma femme? Слава Богу. Каліка, однак не педераст.

Автобус повільно розчинився у багровій далечині, залишивши нас удвох під тьмяним світлом хиткої лампи. І жодної будівлі навколо.

Якого біса?

Merci monsieur.
Bon, venez.

Його вуста розтягнулися в посмішку.

Чоловік йшов попереду, обережно розмахуючи ногою між двома милицями, аби не зачепити їх, уверх по курній дорозі, що вела прямісінько в темряву. А десь через півгодини, коли пройшли ми вже з добрих півмилі, я розгледів низький фасад будівлі зліва.

Чоловік гукнув щось по-арабськи, оголосивши наше прибуття, і незабаром я розчув неспішні кроки всередині. Запалахкотіло світло, і тіні в малесенькій шпарці між дверима та землею сповістили нам чиєсь наближення.

Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі, тримаючи в руках біблійну масляну лампу, постала усміхнена, вусата жінка з перекошеними плечима.

Вона відійшла убік, щоби впустити нас до будинку, і коли жінка повернулась до мене спиною, я зрозумів нарешті причину її сутулості. Величезний, жахливий горб трохи нижче лопаток. Борячись з відразою, я кивнув і посміхнувся їй у відповідь. Ввічливість між одноногим чоловіком та його дружиною-потворою лякала мене.

Вони здавалися схвильованими. Жінка нагнулась, аби взяти милиці, як завжди робила це в рутині щоденного догляду, однак чоловік зупинив її, майже по-дитячому жестикулюючи. Хіба не бачиш? У нас гість. І вона, збентежена власною нетактовністю, підняла мої речі й акуратно положила їх у куток.

Du the?

Ми посідали на старі, зруйновані часом і сирістю подушки в одному з кутів єдиної кімнати. Підлога була втрамбованим ґрунтом, а поруч стіни, шість на чотири фути завбільшки, стояла невисока, вкрита простирадлами кам'яна платформа. Їхнє ліжко.

Жінка поралась поблизу маленького мідного горщика над відкритим вогнищем, і вже за декілька хвилин принесла нам чай, гарячий та солодкий. А згодом вечерю. Несолений плоский хліб, складений удвоє, занурений в м'які нутрощі морського їжака.

Господиня не їла. Я з'їв її порцію. Звичайно. Жінка не хотіла чути відмови. Я був їхнім гостем. А потім вона зникла за фіранкою, залишивши нас, чоловіків, удвох за столом допивати арак, ретельно розлитий у стакани із пляшечки з вицвілою етикеткою.

Незабаром жінка з'явилася знову, сяючи від щастя, тримаючи на руках мотив своєї гордості. Їхнє дитя. Настільки косооке, що коли одне око дивилося прямо, то інше ховалося десь глибоко за носом.

Час у ліжко. Мені, не їм. Вони спали на підлозі за фіранкою, поки я, безсонний, лежав усю ніч на їхньому кам'яному матраці.

А невдовзі уже світало. Я почув тихі кроки і шепоти, обережні, щоби не збудити гостя. Я вдавано та голосно позіхнув. І вдячно прийняв простягнуту мені миску з теплою водою, і вмився. І скуштував кави із крихітної чашки. А потім, з багатьма merci та кланяючись, після численних рукостискань, ми залишили жінку на самоті з домашніми турботами і попрямували назад до перехрестя, з такою болісною повільністю просуваючись по курній дорозі, осяяній вранішнім сонцем.

Автобус над'їхав доволі швидко.

Чоловік вручив мені одину милицю, і спираючись на іншу, потиснув мою руку та посміхнувся.

Merci, monsieur.
De rien.
And merci a votre femme, elle est tres gentille.

Покірливо віддавши водієві другу милицю, він дозволив провадити себе у салон.

Bon voyage, monsieur.

І зігнутий під вагою рюкзака, я ще довго зиркав у бік автобуса, що повільно їхав на південь, у напрямку міста. Я ж попрямував на північ, з гітарою за плечима, і перші гарячі струмені вітру швидко висушили сльози на моїх молодих щоках.

Contributed by Ihor R. - 2015/11/1 - 13:39

Main Page

Please report any error in lyrics or commentaries to

Note for non-Italian users: Sorry, though the interface of this website is translated into English, most commentaries and biographies are in Italian and/or in other languages like French, German, Spanish, Russian etc.

hosted by